Пол Маккартні

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Пол Маккартні Paul McCartney
Дата народження	18 червня 1942 (66 років)
Місце народження	Ліверпуль, Мерсісайд, Англія
Роки творчої діяльності	1957 — дотепер
Країна	Велика Британія
Інструменти	гітара, бас-гітара, гавайська гітара, клавішні, ударні
Професія	музикант, композитор-пісняр, підприємець, активіст
Жанри	рок-н-рол, рок, поп-рок, поп, фольк-рок, диско, психоделічний рок, електронна музика, класична музика
Псевдонім	Пол Рамон, Бернард Вебб, Персі «Тріллз» Тріллінгтон, Клінт Керріган, Twin Freaks
Колектив	The Quarrymen, The Beatles, Wings, The Fireman
Співробітництво	Стів Міллер, Елвіс Костелло, Стіві Вандер, Майкл Джексон
Лейбл	Hear Music, Parlophone, Capitol, Apple, CBS, EMI, Swan
http://www.paulmccartney.com

Джеймс Пол Макка́ртні (англ. James Paul McCartney; *18 червня 1942, Ліверпуль) — британський співак, композитор, автор пісень, мультиінструменталіст, музичний продюсер, підприємець, лауреат численних премій Grammy, кавалер Ордена Британської імперії, лицар Британської імперії. Здобув всесвітню популярність як один із засновників і учасників рок-гурту The Beatles. Разом із Джоном Ленноном сформував один із найвпливовіших і найуспішніших творчих тандемів, який написав одні з найпопулярніших пісень в історії рок-музики^[1]. Із розпадом The Beatles Маккартні почав успішну сольну кар'єру й заснував гурт Wings разом з дружиною Ліндою Істмен Маккартні й гітаристом Денні Лейном. Окрім поп- і рок-музики він писав електронну й класичну музику, а також музику для кінофільмів. Як сольний артист випустив численні альбоми. Брав участь у благодійних концертах. Займає 64-ту позицію в британському рейтингу «100 геніїв сучасності». Занесений у Книгу рекордів Гінесса як найуспішніший музикант і композитор-пісняр усіх часів^[2]. Написана ним пісня «Yesterday» найчастіше виконується іншими музикантами (існує приблизно 2500 різноманітних версій пісні) і звучала тільки на американському радіо й телебаченні понад 7 мільйонів разів^[3]. «Mull of Kintyre», сингл його гурту Wings, був проданий тиражем понад 2 мільйони екземплярів, що стало рекордом музичної індустрії Великобританії^[4].

Визначна постать шоу-бізнесу, Маккартні також відомий як філантроп, пропонент вегетаріанства^[5], маляр, активіст рухів Make Poverty History (з підтримці країн Третього світу) і PETA (за гуманне поводження з тваринами), кампаній проти використання протипіхотних мін і полювання морських котиків.

Зміст 1 Ранні роки (1942—1957) 2 The Quarrymen i The Silver Beetles (1957—1960) 3 Роки в The Beatles (1960—1970) 3.1 Початок 3.2 У зеніті слави 3.3 Розпад 4 Пол Маккартні і Wings (1970—1981) 5 Сольна кар'єра 5.1 1980-ті 5.2 1990-ті 5.3 2000-ні 6 Особливости творчості 7 Інша творчість 7.1 Малярство 7.2 Поезія 7.3 Кінематограф 8 Бізнес 9 Активізм 10 Досягнення і нагороди 11 Особисте життя 12 Сер Пол і Україна 13 Дискографія 14 Джерела 15 Примітки 16 Посилання

[ред.] Ранні роки (1942—1957)

Пол Маккартні народився у Вултонському госпіталі в Ліверпулі. Мати Пола, Мері Моухeн (Mary Mohan, 1909—1956), була католичкою, батько, Джеймс Маккартні (James McCartney, 1902—1976), більш відомий як Джим, був хрещений протестантом, але вважав себе агностиком^[6]. Сам Пол був хрещений у католицькій церкві, але не був вихований у певних релігійних традиціях^[7]. Обоє батьків Маккартні були ірландського походження. Вони одружилися 1941 року^[8].

Джим Маккартні починав кар'єру на бавовняному підприємстві як рознощик бавовни; потім отримав підвищення — посаду торговця бавовною. Перед війною бавовнова промисловість була закрита і його направили в Нейпірс, на будівельні роботи. Пізніше Джима перевели до ліверпульського відділу Санітарної корпорації, де він працював інспектором відділу утилізації відходів машинобудівної компанії.^[9] У вільний час він займався музикою, виступаючи на танцмайданчиках зі своїм джазовим ансамблем, Jim Mac Jazz Band. Він багато музичив на роялі, і у домі Маккартні завжди звучала класична музика й джаз.

До одруження Мері працювала медсестрою у Вултонскому госпіталі й заробляла не менше, а часом і більше від Джима. Спочатку вони вирішили, що після народження первістка Мері стане домогосподаркою, але через скрутне фінансове становище родини вона повернулася до лікарні. Тепер вона працювала патронажною медсестрою й від виклику до виклику була з сім'єю. 7 січня 1944 року народився брат Пола, Майкл. Родина Маккартні часто переїжджала: спочатку вони мешкали у Воллейсі, потім у Спік, а в 1955 влаштувалися в районі Аллертон, у будинку №20 на Фортлін-роуд, у двох милях від будинку на Менлав-авеню, де жив Джон Леннон^[8].

Малий Пол був ввічливим, слухняним і спокійним, не цяця-хлопчиком, але, на відміну від Леннона й свого брата, утверджував свою індивідуальність і незалежність не бунтарством, а дипломатією. У початковій школі він був одним із найкращих учнів, і успішно закінчивши її, легко поступив у престижну школу для хлопчиків за назвою «Ліверпульский інститут». В цю школу ходив і Джордж Гаррісон, з яким Пол познайомився в автобусі по дорозі додому в 1954. Високі вимоги до учнів у «інституті» були Полу під силу^[8]. Він проявляв особливу схильність до англійської літератури. 1953 року він одержав спеціальну премію Коронарії за твір. Однак поступово Пол втратив інтерес до навчання, а коли довідався, що батько планує у майбутньому послати його навчатися до університету, навмисне почав учитися гірше^[9].

Коли Полу виповнилося 14 років у Мері Маккартні, яка була завзятим курцем, було виявлено рак молочної залози на безнадійній стадії. Вона померла 31 жовтня 1956 року у віці 45 років. Відтоді Джим був і матір'ю, і батьком для двох своїх синів, і одружився вдруге у 1964, коли Пол уже став знаменитим музикантом^[8]. Виховувати хлопчиків йому допомагали його сестри.

У дитинстві Пол любив слухати радіо, i йому подобалася музика з мюзиклів за участю Фреда Астера^[10]. Джим намагався прищепити синам любов до музики, i за його рішенням Пол і Майкл брали уроки гри на фортепіано, але навчання їх не зацікавило й тому не дало результатів. Джим також хотів, щоб Пол співав у ліверпульському кафедральному хорі, але той зробив усе, щоб його туди не прийняли. Однак пізніше він все-таки деякий час співав у хорі в церкві святого Барбанаса.

Свій перший музичний інструмент, трубу, Пол одержав від батька в день народження, коли йому виповнилося 12 років. Однак йому не сподобалося те, що граючи на трубі він не міг співати. В 14 років він виміняв в музичному магазині трубу на акустичну гітару «Framus Zenith» 17-й моделі^[11][12]. Спочатку з гітарою в нього теж не ладилося, але якось він побачив зображення із гітаристом-шульгою, і у нього виникла ідея перетягнути струни так, щоб брати акорди правою рукою. Пол був шульгою, але, за його словами, усвідомив це саме завдяки гітарі. Відтоді гітара стала його головним захопленням — він міг грати на ній цілодобово. На думку його брата Майкла та запеклість, із якою він освоював гітару, була природною реакцією на смерть матері — це хобі відволікало його від туги. Джим Маккартні, який сам був музикантом-аматором, заохочував захоплення сина.

Як і свої однолітки, Пол зацікавився естрадною музикою, часто ходив на концерти популярних тоді гуртів музики скіфл, слухав передачі «Радіо Люксембург», що першим у Європі стало транслювати пісні американських зірок рок-н-ролу. Він розучував хіти Елвіса Преслі, Літл Річарда, братів Еверлі, яких чув по радіо або з музичних автоматів, і майстерно наслідував цих виконавців. Однак він ще не прагнув приєднатися до якогось гурту або заснувати свій власний і займався музикою просто для власного задоволення^[8][12]. Багато часу хлопець проводив із приятелями Ієном Джеймсом і Джорджем Гаррісоном, які теж навчались грати на гітарі. Він почав одягатися за останньою модою — у стилі «тедді-бойз», перестав стригтися й робив зачіску як у Тоні Кертіса^[12].

Влітку 1957 року, відпочиваючи разом з батьком і братом у пансіонаті «Батлінз» у графстві Йоркшир, Пол уперше потрапив на сцену — серед відпочиваючих було влаштовано музичний конкурс, у якому вони з братом взяли участь. Вони вдвох проспівали пісню братів Еверлі «Bye Bye Love», а потім Пол сам виконав рок-н-рол «Long Tall Sally» Літл Річарда^[8][10].

[ред.] The Quarrymen i The Silver Beetles (1957—1960)

Один зі шкільних товаришів Пола на ім'я Айвен Воен грав у скіфл-гурті свого сусіда Джона Леннона, що називався The Quarrymen (Хлопці з «Кворрі»). 6 липня 1957 року за його запрошенням Пол прийшов на концерт гурту, який відбувся в саду парафіяльної цервки Святого Петра в районі Вултон. Там він познайомився з Ленноном. Як потім згадував Маккартні, він примітив, що Леннон грав на гітарі як на банджо, і показав йому правильні гітарні акорди. Пол зіграв кілька популярних хітів — «Twenty Flight Rock» Едді Кокрена, «Be Bop a Lula» Джина Вінсента й свою власну пісню «І Lost My Little Girl». Леннона вразила майстерність гри Маккартні й те, що він знав слова пісень напам'ять і сам писав пісні. Через кілька днів Маккартні запросили грати в The Quarrymen, і він погодився^[13][12]. Наступні місяці Маккартні й Леннон були цілком заняті тим, що вивчали один одного. Вони проводили разом увесь вільний час, удвох прогулювали школу i грали на гітарах дома у Пола. Їх з’єднало не тільки захоплення музикою й любов до жартів, але й те, що обоє пережили смерть матерів^[14].

«Я почав розвиватися в зовсім іншому напрямку, — згадував Пол, — Коли я познайомився з Джоном, усе змінилося. Дружба з ним стала щастям. І хоча він був на два роки старший за мене, а я був ще дитиною, думали ми зовсім однаково.»[12].

Спочатку Мімі, тітці Леннона, яка виховувала його з дитинства, Маккартні зовсім не сподобався, тому що той, за її словами, належав до «робітничого класу»^[15]. В свою чергу Джим Маккартні з недовірою ставився до бешкетника Леннона, вважаючи, що через нього Пол попаде в халепу, але пізніше він дозволив гурту збиратися на репетиції в їхньому будинку^[16].

Нагод для виступів спочатку було небагато, i нові друзі в основному розучували пісні для поповнення репертуару. Пол надихнув Джона складати власні пісні, замість того, щоб переробляти чужі. Хлопці добре спрацювалися і вдвох придумували оригінальні мелодії та аранжування. Наприкінці 1958 року в їхньому авторському активі налічувалося вже біля півсотні пісень, включаючи ранні варіанти «Love Me Do» i «One After 909»^[17]. Музику скіфл з її пральними дошками й бляшаними банками вони вже вважали несерйозною і дедалі більше схилялися до рок-н-ролу. Їхніми головними кумирами були Елвіс Преслі й Бадді Холлі^[18].

Перший виступ Пола в складі гурту The Quarrymen відбувся в «Клубі консерваторів» у районі Бродвей — тоді він незграбно виконав гітарне соло й після вирішив, що ніколи не буде соло-гітаристом.

Незабаром у Пола виникла ідея взяти в гурт свого друга Джорджа Гаррісона, і той приєднався до гурту як соло-гітарист у 1958. Джон, Пол і Джордж склали основу колективу^[19]. Склад гурту не був стабільним, його учасники часто мінялись — одні не ладили з Джоном, іншим ставало нудно^[12]. Наприкінці 1958-го гурт тимчасово розпався, але незабаром возз'єднався у новому складі — з товаришем Леннона по художньому коледжу, Стюартом Саткліффом, що грав на бас-гітарі, і барабанщиком Пітом Бестом^[20]

Гурт змінив безліч назв, включно зі Johnny and The Moondogs, Long John and The Silver Beetles, The Silver Beetles, поки в 1960 вони врешті не зупинилися на назві The Beatles («Бітлз») (сполучення англійських слів «beat» — римт, біт, і «beetles», жуки — наслідування назви гурту їхнього кумира Бадді Холлі — The Crickets, цвіркуни ). Це сталося перед від'їздом до Гамбургу для виступів за контрактом^[20][21].

[ред.] Роки в The Beatles (1960—1970)

Докладніше у статті: The Beatles

[ред.] Початок

На початку 1960 неофіційним менеджером «Бітлз» став Еллен Вільямс, власник бару «Джакаранда», у якому гурт репетирував. Він шукав ангажементів для музикантів на концертні виступи. Спочатку гурт разом з іншими ліверпульськими музикантами, включно зі співаком Джонні Джентлом, відправився в турне по Північній Шотландії. Влітку 1960-го Вільямс познайомився із Бруно Кошмідером — він підшуковував нових виконавців для виступів у своєму молодіжному клубі в Гамбурзі й запросив «Бітлз». Джим Маккартні спочатку не хотів відпускати в Німеччину юного сина, але коли довідався про обіцяну зарплату — £2.50 щоденно кожному музикантові, що перевищувало заробіток самого Джима, — він погодився. 16 серпня 1960 Пол разом із Ленноном, Гаррісоном, Саткліффом і Бестом залишив Англію, а 17-го вже вийшов на сцену нового гамбурзького клубу «Індра», нещодавно відкритого Кошмідером. Незабаром вони перейшли в новий клуб — «Кайзеркеллер», а в жовтні 1960-го стали виступати в престижному нічному клубі «Топ Тен». У Ліверпулі вони рідко грали довше одної години на день — але у Гамбурзі їм доводилося виступати принаймні вшестеро довше й без вихідних днів. Відрепетированих композицій часто не вистачало, і музиканти часом без підготовки виконували нові пісні, на ходу підбираючи акорди й експромтом придумуючи тексти. Місяці у Гамбурзі стали для них гарною школою, де вони отримали досвід концертних виступів i розвили виконавську майстерність. Щоб зберегти енергію для багаточасових виступів, вони почали вживати різноманітні пілюлі.

Після виснажливих нічних концертів «Бітлз» спали в маленьких брудних кімнатках у будівлі кінотеатру «Бембі». Одного разу, повернувшись у кінотеатр вони застали своє житло в непроглядній темряві й розпалили вогонь, у результаті чого почалася невелика пожежа. Небезпеки вона не створила, однак музиканти потрапили у в'язницю за обвинуваченням у підпалі. Неповнолітній Джордж Гаррісон був депортований, тому що не мав права працювати за кордоном. Вслід за ним в Англію повернулися й інші учасники гурту.

Прибувши додому, Пол за наполяганнями батька пішов на біржу праці шукати роботи. Він улаштувався в фірму, що займалася розсиланням поштових відправлень у доках, і розвозив посилки. Надалі він також працював у фірмі «Массі і Коггінз» робітником — намотував електричні котушки, але звільнився через кілька місяців, коли гурт став регулярно виступати в місцевому клубі «Каверн». У рідному місті їм доводилося конкурувати з більш за 300 музичними колективами. Маккартні розумів, що всі вони грали однакові пісні, і вони з Джоном стали складати більше власних пісень і виконувати їх на сцені.

Коли Джорджу виповнилося 18, «Бітлз» знову їздили на гастролі в Німеччину. Там вони акомпанували популярному співаку Тоні Шерідану, з яким записали й випустили кілька пісень (включно зі «My Bonny»).

До 1961 року Пол, як і Джон, був ритм-гітаристом, а бас-гітару брав у руки лише коли Саткліфф через приступи головного болю не міг вийти на сцену. Постійним бас-гітаристом він став улітку 1961-го, коли Саткліфф залишив гурт. Спочатку Пол грав на басі Саткліффа, а пізніше, на зароблені гроші купив зручнішу бас-гітару Hоfner-«скрипка» — коли шульга Маккартні перевертав її для гри лівою рукою, її регулятори звуку не заважали йому грати. Надалі він придбав Hofner, спеціально змодельовану для шульг.

У листопаді 1961-го під час виступу в клубі «Каверн» у Ліверпулі «Бітлз» познайомилися із Браяном Епштейном, менеджером магазину грамплатівок. 13 листопада 1961 вони підписали контракт, згідно якому Епштейн став їхнім офіційним менеджером^[7]. Він почав шукати для гурту контракти з фірмами звукозапису, і після декількох невдалих прослуховувань 9 травня 1962-го був підписаний контракт із фірмою Parlophone, відділенням корпорації EMI. Продюсером гурту став Джордж Мартін. Музиканти (з новим ударником Рінго Старром, що замінив Піта Беста) переїхали в Лондон працювати в тамошніх студіях ЕМІ.

[ред.] У зеніті слави

5 жовтня 1962 був випущений дебютний сингл гурту з піснєю «Love Me Do», у якій рядок приспіву проспівав Маккартні. У наступні три роки «Бітлз» видали численні сингли й альбоми, що мали велічезний успіх; знялися в двох кінофільмах, з гастролями побували у багатьох країнах світу. З відносної безвісності вони виросли до статусу міжнародних зірок і стали одним з найвпливовіших музичних гуртів сучастості, що було беспрецедентним досягненням для невеликого рок-ансамблю.

Усі пісні Леннона й Маккартні з першої платівки, Please Please Me (записаної за один день 11 лютого 1963), синглів «Please Please Me» і «From Me to You», були підписані «Маккартні—Леннон», а пізніше ім'я авторського тандема було змінено на «Леннон—Маккарті». Вони складали пісні всюди, де перебували — у номерах готелю після концерту, у концертному автобусі, у будинку Леннона в Кенвуді. Звичайно їм вистачало години або двох, щоб написати нову пісню. Хоча авторами пісень, складених окремо Полом чи Джоном, також зазначалися «Леннон—Маккартні», відомо, що самe другий з них є автором таких пісень гурту, як «Yesterday», «And I Love Her», «Michelle», «Yellow Submarine», «Hey Jude».

Леннон, Гаррісон і Старр оселилися у великих будинках у передмістях Лондона, але Маккартні й далі мешкав у центрі міста — у будинку батьків своєї тодішньої подруги Джейн Ешер, а потім у власному будинку в районі Сейнт Джонз Вуд, на Кавендіш Авеню №7, неподалік від студій «Еббі Роуд». У вільний час він багато читав, часто ходив у театр, на виставки, відвідував нічні клуби й казино, які були відкриті до 4-й години ранку. Він скрізь уважався особливо важливим гостем і одержував привілейоване обслуговування. Він також бував у клубі The Bag O'Naіls, де надалі познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ліндою Істмен. У середині 1960-х Маккартні зацікавився авангардним мистецтвом і кінозйомкою. Саме він першим з «Бітлз» познайомився з японською авангардисткою Йоко Оно.

12 червня 1965 «Бітлз» були вдостоєні ордена Британської імперії 3-го ступеня «за заслуги перед батьківщиною». Вони одержали свої нагороди від королеви Єлизавети Другий на церемонії в Букінгемськомy палаці 26 жовтня 1965.

Величезна популярність і масова істерія, що оточувала «Бітлз», поступово стали для них тягарем. На своїх концертах вони не могли чути себе через постійні крики шанувальників-підлітків. Крім того, оскільки музиканти постійно розвивали композиторську майстерність і прийоми звукозапису, їхні нові пісні було технично складно виконувати на сцені. Через це Леннон, Гаррісон і Старр неодноразово висловлювали бажання припинити концертну діяльність, але Маккартні, що завжди любив атмосферу концерту, був проти. Після невдалого концерту в Кендлстік Парк, у Лос-Анджелесі 29 серпня 1966 року він нарешті погодився припинити виступи, і гурт зосередився на роботі в студії.

До 1966 року творча біографія Маккартні була єдиним цілим із біографією «Бiтлз». Його дебют як самостійного композитора відбувся наприкінці 1966-го, коли він склав музику до фільму «The Family Way». 6 січня 1967 вийшов однойменний альбом зі звуковою доріжкою фільму, записаною оркестром під керуванням Джорджа Мартіна. Цей твір отримав нагороду Ivor Novello Award.

Маккартні також писав і продюсував пісні для інших артистів — Біллі Джей Крамера, Сілли Блек, Мері Хопкін, ансамблів Badfinger і The Bonzo Dog Band. Для дуета «Пітер і Гордон» він написав дві пісні, які стали хітами у США й Британії. 1966-го Кеннет Тайнен попросив Маккартні написати музику для постановки «As You Lіke Іt» Шекспіра в Національному театрі, але той відмовився.

Надалі Пол виступив автором ідеї концептуального альбому Sgt. Pepper's Lonely Hearts Club Band; йому належала провідна роль у створенні фільму «Мagical Mystery Tour», альбому Abbey Road i у заснуванні корпорації звукозапису Apple Corps.

У 1969 виникла міська легенда «Пол помер» (Paul is dead). Згідно неї Маккартні загинув у автокатастрофі у 1966 році, але керівництво гурту вирішило тримати це у секреті, щоб не нашкодити популярності «Бітлз», і музикант був замінений чоловіком iз ідентичною зовнішністю й вокальними даними. Численні докази цього були знайдені прихильниками легенди — слова, нібито чутні при прокручуванні пісень задом наперед, неясні метафори у текстах пісень, двозначні зображення на обкладинках платівок ансамблю тощо. Легенді присвячено кілька монографій. Джоел Глейзер, який аналізував цю теорію, поясняє ці «натяки» і «ключи» грою слів Леннона і збіганнями.

[ред.] Розпад

Наприкінці 1960-х стало очевидно, що шляхи учасників «Бітлз» розходилися^[7] — Леннон став більш зацікавлений творчістю зі своєю новою подругою Йоко Оно; Джордж Гаррісон розвив композиторські здібності й утвердився як самостійний автор пісень; Рiнго Старр став зніматися у фільмах, і, як і Гаррісон, готовив матеріал для сольного альбому. Між музикантами почалися розбіжності й суперечки після передчасної смерті Браяна Епштейна від передозування снотворним — Маккартні хотів, щоб їхним новим менеджером став адвокат Лі Істмен, батько його дружини Лінди, а Леннон з іншими учасниками наполягали на кандидатурі американського бухгалтера Алана Клейна^[22].

Під час зустрічі для підписання нового контракту з американською фірмою звукозапису Capitol Records, Маккартні, намагаючись врятувати становище, розповив колегам про свої творчі ідеї й спробував переконати відновити концертні виступи, «повернутися до свого коріння», на що Леннон відповів: «Ти, напевно, з глузду з'їхав. Я не збираюся слухати твої дурниці й залишаю гурт».

Гаррісон зі Старром також тимчасово уходили з гуртy в минулому, але саме Маккартні привселюдно оголосив розпад ансамблю. Це відбулося 10 квітня 1970-го, за тиждень до виходу його дебютної сольної платівки, McCartney. Попередні копії альбому, що були відіслані пресі, містили вкладку з інтерв'ю Маккартні — у ньому він заявив, що «Бітлз» практично припинили спільну діяльність, і провиною всему є «особисті, ділові й творчі розбіжності».

«...Врешті-решт, чому ми були повинні приховувати правду, коли «Бітлз» уже не існували майже півроку? Рано чи пізно секрет би сплив, але з такими неймовірними подробицями, що нам усім було б погано. Можливо, та форма, у якій я подав цю новину, була не найвдалішею, мабуть, мені слід було бути делікатнішим, або зробити те саме, але погодившись з іншими. Не знаю. Тоді я почував, що маю право зробити заяву саме в такий спосіб.»[23]

Після цього публика вирішила, що саме Пол був винуватцем розпаду гурту. Сам Маккартні вважає, що причина не так однозначна — «занадто багато суб'єктивних факторів наклалося одночасно».

«Шкода, що розумні люди вірять у те, що одна людина — нехай навіть цією людиною є підступний інтриган Маккартні — здатна зруйнувати той організм, яким був «Бітлз» (...) На жаль, відразу після розпаду Джон у запалі обвинуватив мене в усіх смертних гріхах. (...) Можливо, я занадто вороже прийняв Йоко; мабуть, мені треба було бути привітнішим. Але й інші — Джордж і Рінго — не ладили з нею. Напевно, у цьому була наша провина, а не її, але раніше ми ніколи не мали справу з такими людьми.»[23]

Розрив «Бітлз» супроводжувався судовими позовами, фінансовим безладдям, сварами й взаємними образами. З'ясувалося, що Маккартні, — для того, щоб звільнитися від контрактних обов'язків перед фірмою Apple — повинен був подати в суд, і не на Клейна, а на Леннона, Гаррісона й Старра. Колишні колеги, зокрема Леннон, критикували Пола у пресі, і не тільки у зв'язку із судовими справами — вони виступали із нападками і на його сольну кар'єру^[24].

Поступово взаємини між музикантами налагодились, і вони брали участь у сольних проектах один одного.

[ред.] Пол Маккартні і Wings (1970—1981)

Докладніше у статті: Wings

Наприкінці 1969-го, коли «Бітлз» уже припинили спільну роботу, і продюсер Філ Спектор самостійно готовив альбом Let It Be до випуску, Маккартні разом із дружиною Ліндою й двома дочками зачинився у своїй фермі в Шотландії. Він сильно переживав через розпад гурту й судових позовів, не уявляючи собі, що робити далі. За його словами, Лінда була тією людиною, що підтримала його, надала йому впевненості в собі й силу працювати знову. У листопаді 1969—березні 1970 він записав у домашній студії свій дебютний альбом McCartney, — самостійно зігравши на всіх інструментах і записавши всі партії інструментів методом багаторазового накладення. Альбом вийшов у квітні 1970. Інші члени «Бітлз» намагалися переконати його видати альбом пізніше, вважаючи, що він міг перешкодити комерційному успіху Let It Be, але він вирішив зробити все по-своєму. Через рік, у травні 1971 Пол і Лінда випустили альбом Ram, записаний за участю сесійних музикантів. Обидві платівки мали успіх серед слухачів, але викликали багато претензій у музичних критиків через їхні «легковажність» і «примітивізм».

Улітку 1971-го Маккартні, який звик до колективної творчості й знудьгувався за атмосферою ансамблю, заснував гурт за назвою Wings («Вінгз», укр. Крила), куди крім нього ввійшли ударник Денні Сівелл (Denny Seiwell), колишний учасник рок-гурту The Moody Blues, гітарист і співак Денні Лейн (Denny Laine), і Лінда. Пол навчав дружину співу й грі на клавішних інструментах, бо хотів, щоб музика стала їхнім спільним ділом, і вони змогли би разом брати участь у концертних турах. У такому складі вони за 3 дні записали диск Wild Life, що вийшов у грудні 1971.

На початку 1972 року ансамбль, до якого приєднався гітарист Генрі Маккаллок (Henry McCullough), відправився в невелике спонтанне турне по англійських коледжах й університетах. Не маючи спланованого маршруту, музиканти зненацька з'являлися в установах і запитували дозволу дати концерт. Після того гурт поїхав на гастролі по Європі, де об'ява про концерт теж з'являлася за кілька годин до його початку. Маккартні відмовився виконувати пісні «Бітлз», бо не хотів асоціюватися зі своїм колишнім ансамблем^[25].

У 1972—1973 вийшли нові пісні «Вінгз»: «Gіve Ireland Back to the Іrіsh» (укр. Повернить Ірландію ірландцям), що була заборонена BBC через політичний зміст^[7], «Mary Had a Little Lamb», «C Moon» i «Hi Hi Hi» — трансляція якої також була заборонена на BBC, де в ній помітили натяки на секс і наркотики. Тим часом робота в новому колективі повернула Маккартні душевну рівновагу, що відобразилося на його творчості. У березні 1973-го гурт видав сингл із ліричною баладою «My Love», що очолила хіт-парад США й була позитивно сприйнята критиками. Слідом вийшов диск Red Rose Speedway, який посів перше місце в США й п'яте у Великобританії. Продажу платівки сприяло музичне телешоу гурту, «James Paul McCartney», яке транслювалося в Штатах і Британії. Після цього ансамбль гастролював по Європі, цього разу виступаючи на стадіонах і у великих концертних залах перед численною аудиторією^[25]. Надалі Пол з Ліндою написали пісню «Live and Let Die» для однойменого кінофільму про Джеймса Бонда, яка була видана як сингл «Вінгз». З оркестровим аранжуванням пісні допомог колишній продюсер «Бітлз» Джордж Мартін^[7].

Наприкінці 1973-го був випущений диск Band on the Run, який Пол, Лінда й Денні записали втрьох у студії EMI в Нігерії — інші учасники залишили гурт незадовго до запланованого від'їзду до Африці. Платівка мала надзвичайний успіх — очоліла хіт-паради багатьох країн світу, одержала дві премії Grammy й була названа найкращою з усіх робіт колишних учасників «Бітлз». Слідом за Band on the Run вийшов Venus and Mars, який здобув майже такий же великий успіх. У запису взяли участь нові учасники ансамблю — гітарист Джиммі Маккала (Jimmy McCulloch) і ударник Джо Інгліш (Joe English).

Приблизно 1974 року Маккартні й Леннон відновили спілкування й взяли участь у джем-сейшні, запис якого з'явився на бутлезі A Toot and a Snore in '74. Того року «Вінгз» не записувались, і Пол допомогав свойому братові Майклові із записом його платівки.

У вересні 1975 року ансамбль почав світове турне «Wings over the World», яке тривало 13 місяців із невеликими перервами. Під час туру в США — першого для Маккартні з 1966 року — був записаний потрійний концертний альбом Wings over America і знятий повнометражний фільм-концерт. Перебуваючи в Штатах, Маккартні зустрічався з Ленноном.

1976 року з'явився в продажу новий студійний альбом гурту, Wings at the Speed of Sound, на якому кожний з п'яти учасників виступив як співак-соліст, а 1978-го — London Town.

У 1977 році Маккартні запиcав інструментальну версію альбому Ram (за псевдонімом Персі «Триллз» Триллінгтон) і разом із Ліндою взяв участь у запису диска Лейна, що містив кавер-версії пісень Бадді Холлі.

Популярність «Вінгз» досягла апогею наприкінці 1977-го, коли вийшов сингл із піснею «Mull of Kintyre» — ностальгічною фольк-баладою, присвяченою улюбленому містечку Маккартні в Шотландії, записаною з використанням шотландських волинок. Сингл став найбільш продаваємим у історії музичної індустрії Великобританії (його рекорд пізніше побили два благодійних сингла)^[25]

Після того, як 1977 року Маккала й Інгліш залишили гурт, і Пол із Ліндою й Денні знову записувалися втрьох, до них приєднались Стів Холлі й Лоренс Джубер. У такому складі вони записали й видали у травні 1979 року новий диск Back to the Egg, що відрізнявся сирішим і жорсткішим звучанням та стильовою різноманітністю. У 1979 «Вінгз» знову гастролювали, брали участь у благодійному концерті в старій школі Пола, «Ліверпульському інституті», і стали організаторами «Концерту для людей Кампучії». Композиція «Rockestra Theme», складена Маккартні спеціально для цього заходу й записана за участю цілого сузір'я відомих музикантів, отримала премію «Греммі»^[26] .

На початку 1980 колектив відправився на гастролі в Японію. У аеропорту при митному огляді в дорожній сумці Пола було знайдено понад 200 грамів марихуани, i він був арештований. Таким чином гастролі були зірвані. Холлі і Джубер полетіли додому, а Лейн відправився в Канні, підписав контракт із фірмою звукозапису і дуже швидко видав сингл із піснею «Japanese Tears» (Японські сльози), у який розповів про нещодавній випадок зі своїм колегою. Лінда залишилася в Токіо, даремно намагаючись довідатися про долю чоловіка. Японські власті займали непримиренну позицію стосовно наркотиків — в останні роки вони двічі відмовляли Полу у візі, знаючи, що в Європі він штрафувався за зберігання марихуани. У пресі всерйоз припускали, що музиканта присудять до семи років тюремного ув'язнення. Однак у камері Маккартні провів загалом 10 днів. 25 січня він був звільнений і депортований. Через Аляску й Амстердам він разом з Ліндою прилетів на свою ферму в Східному Суссексі.^[25]

Вирішивши перечекати, поки вляжеться голосний скандал із приводу інциденту, Пол, як і десять років тому, підготував сольну платівку у своїй домашній студії, самостійно виконуючи всі вокальні й інструментальні партії. У записі головний акцент робився на використанні синтезаторів, що робило звучання досить експериментальним. Альбом за назвою McCartney II, виданий у травні 1980, очолив національний хіт-парад США. Енергійна композиція «Coming Up» також потрапила на вершину американських чартів і посіла друге місце у Великобританії. Хітом стала й балада «Waterfalls», що теж вийшла на синглі. Після цього успіху тактична самоізоляція Маккартні закінчилася^[25]

Того року Пол також допомагав Рінго Старру в записі диска Stop And Smell The Roses. У жовтні «Вінгз» тимчасово возз'єднались. Музиканти працювали над піснями, які передбачалося випустити як збірник Cold Cuts, але диск ніколи не був виданий офіційно й з'явився тільки на бутлегах.^[26]. Пізніше «Вінгз» розпочали сесії звукозапису нового альбому, але запрошений продюсер Джордж Мартін переконав Пола записати й видати диск самостійно, без «Вінгз». Через це Джубер і Холлі залишили ансамбль^[26].

8 грудня 1980-го Джон Леннон був застрелений біля свого дома в Нью-Йорку, що потрясло увесь світ, включно з Маккартні. Наступного дня стурбований Пол занурився в роботу й весь день провів у студії. По дорозі додому він опинився в оточенні журналістів. Відповідаючи на запитання з приводу вбивства Леннона, він кинув фразу «Дуже нудно, правда?» (англ. Drag, isn't it?), чим викликав суперечок у пресі. Надалі він виправдувався, що по-простому не мав інших слів, окільки був убитий горем через смерть друга, і його фраза аж ніяк не мала зневажливого відтінку. В інтерв'ю журналу Playboy 1984 року він розповів, що в 1970-х він часто спілкувалися з Джоном по телефону, і остання телефонна розмова, що відбулася між ними перед випуском альбому Леннона й Оно Double Fantasy (1980), була теплою і дружнєю. Він жалкував, що не намагався підтримувати ближчі відносини з Джоном у останні роки його життя.

Маккартні турбувався, що може стати «наступною жертвою» і тимчасово відмовився від гастрольних поїздок. Денні Лейн у свою чергу не бажав припиняти концертну діяльність і залишив гурт, щоб виступати соло. Це спричинило остаточний розпад «Вінгз», який відбувся 27 квітня 1981. За словами Пола, колеги розстались без конфліктів і залишилися друзями.^[26].

[ред.] Сольна кар'єра

[ред.] 1980-ті

Завдяки мелодійному дару Маккартні й після розпаду «Вінгз» залишався популярним музикантом; його композиції досягали перших рядків хіт-парадів — як соло, так і в дуетах.

1982 року вийшов вдалий диск Tug of War. У записі брали участь Стіві Вандер, Денні Лейн, Карл Перкінс, Рінго Старр, Джордж Мартін. Антирасистська композиція «Ebony And Ivory» (укр. Чорне дерево й слоняча кістка) — дует зі Стіві Вандером — вийшла в американському й англійському хіт-парадах на перше місце. У цей же час Маккартні придбав авторські права на переважну більшість пісень Бадді Холлі.

Наступний диск, Pipes of Peace (1983), був записаний у співпраці з Майклом Джексоном. Дуети двох музикантів — «Say Say Say» і «The Girl Is Mine» — мали великий успіх, як і пацифістська пісня Маккартні «Pipes of Peace», видана на синглі у тому році^[7].

У 1984 на стадіоні